5 днів у різнокольорових горах: з ведмедями, кавою на висоті 1200 м й моментом «тут і зараз»

Гори – це одна з кращих радостей, що може трапитися зі мною восени. Таки гори, навіть подорожі крихітними українськими і європейськими містами так не надихають. Саме зараз гори слухають нас. Людей значно менше, погода щопівгодини створює новий антураж, а осінь розфарбувала гори у неймовірні піввідтінки. Ця вся краса, чари й свіже повітря спонукають зупинятися і справді насолоджуватися моментом «тут і зараз». Коли я піднімаюся вгору, а дорога сповнена сонцем, мілким дощем, снігом, хмарками, туманом, а також оксамитовою палітрою багряного, медового, пурпурового, трав’яного, то прагну, щоб час зупинився. І він спиняється, даруючи насолоду «цього моменту».

photo: Evi

Нещодавно я розділила зі своєю близькою подругою 5 днів у горах, а саме у Пилипці, Міжгірського району. Все склалося: епіцентр гір, якісне спілкування і свобода бути собою. Ну, а ще була насичена програма, яку ми самі склали, нові враження і смачна закарпатська їжа. До речі, гори дозволяють просто насолоджуватися і не гнатися за новими «wow», тут заспокоюєшся і просто відпочиваєш. Тим не менше, атракції у нас були, не тільки ж медитувати, споглядаючи неймовірні краєвиди.

Розкажу трішки про логістику нашого відпочинку, може, вам теж захочеться саме так провести вільний довгий уікенд. До речі, приятелька моєї подружки вже замовила квитки у Міжгір’я, а хороший знайомий спокусився моїми розповідями і репортажами у Facebook.

Поїхали!

photo: Evi

Проживання: зелений туризм

Так, ми хотіли зупинитися саме у садибі і без варіантів. Два роки тому я була у відрядженні у Верховині на Франківщині. Господиня, у якої ми мешкали, сама створила свою неймовірну садибу з унікальним дизайном. Креативний будинок, верховинські наїдки, гори навколо й розумна ціна – кращого не вигадати. А ще садиба має душу, жоден готель не є таким справжнім, готель – це щось безлике, а садиба сповнена щирістю, у ній серце господарів.

Згадую також, як років 5 тому ми з друзями відпочивали у еко-будиночку зі справжньою піччю, який розташувався на горі за Пилипцем. Досі згадую ці краєвиди, сон на сіні й молоко, яке господиня приносила щоранку.

Словом, достатньо причин, аби винайняти кімнату саме в місцевих людей.

Садибу у Пилипці порекомендувала інша моя подружка, яка часто відпочиває у горах й зупиняться у аборигенів. Я їй страшенно вдячна!

Ми відпочивали у пані Наталії. У неї звичайний будинок із кімнатами для різної кількості гостей, є всі зручності. На жаль, це не дерев’яна хатка, яка для мене справжнє диво. І каміна в нас не було. Але все одно було чудесно, бо дім розташувався на горі, людей навколо нема, а з вікна відкривається вигляд на могутню гору Магуру.

Харчування: домашня їжа з еко-продуктів. МЕГА-ПОРЦІЇ

Разом із кімнатою ми замовили і харчування. Пані Наталія пропонує сніданок та пізній обід (час узгоджується). Мій ранок сповнювався новим подивом від Магури, передчуттям пригод, а також ароматом млинців/сирників/оладок. Всі страви були з домашніх яєць, молока, м’яса, було смачно, по-домашньому, а порції дивували розміром. Обід складався з першої і другої страви, все завжди було «з пилу, з жару». Такого харчування цілком достатньо, часто ми не могли все з’їсти  У кафе і смак не той, ціна вища, а порції мізерні, тож хай ми трішки набрали у вазі, зате були ситі й веселі.

Якщо кортить довгих і веселих розмов довгими осінніми вечорами, то де-не-де можна віднайти хороші наливочки – смачні й злегка підступні 

Кава з прянощами на висоті понад 1200 м

У горах мені достатньо власне гір. Однак хотілося більше подружці показати, адже вона з Києва, а в горах опинилася уперше. Деякі красоти я вже бачила кілька разів, але вони змінюються і щоразу варті уваги, і чарують по-своєму, сприйняття зовсім нове.

І програму все ж варто планувати, щоб вражень було більше, фото виходили різноплановими, а в пам’яті залишалося більше деталей, аби згодом вдома згадати та систематизувати всі свої «wow», і втілити їх у скетчі у своєму travel book (що я і зробила).

Першого дня ми приїхали після обіду, це був кінець виснажливого, але цікавого робочого тижня. Нам накрили на стіл, ми спілкувалися, а потім швидко поснули.

Наступного дня була Гимба. Від нашого дому до підйомника рукою подати. Під час підйому на гору Гимба спостерігаєш калейдоскоп барв, який змінюється щохвилини. На висоті понад 1200 м нас чекало неймовірне кафе «Сурія». Унікальна й колоритна місцина з дерев’яними текстурами, натуральними фактурами, крафтом, справжньою піччю і гамаком поруч із нею. У «Сурії» грає легка психоделічна музичка, є мистецький куточок, де можна творити, а біля печі лежить ліжечко, у якому сплять гірська кішка зі своїми кошенятами. Тут готують молоді творчі люди. Вас пригостять баношем, млинцями з ягодами, чаєм «масала», какао на домашньому молоці, натуральним гарячим шоколадом й кавою зі спеціями, яку варять на піску.

Уявіть себе у теплі, з раритетною філіжанкою кави біля вікна, звідки відкриваються гірські панорами. Це медитація і момент, який дуже приємно проживати. Навколо відчуваються флюїди щастя і гармонії.

Опісля кави можна самотужки підійматися угору. Зверху сніг, по якому грають сонячні промені, навколо багряно-медові гори, які потопають у синяві просторів, гори могутні, безмежні і вони таки приймають тебе.

На Гимбі ми пробули цілий день. Гуляли, піднімалися й спускалися, насолоджувалися гарячим шоколадом, тискали кошенят, гойдалися у гамаку й грілися біля вікна у Сурії, не відводячи погляду від пейзажів.

photo: Evi

Активності: Синевир, ведмеді, Колочава

Ввечері, після Гимби ми замовили екскурсію: вагалися між сироварнями й фермами Хустщини і мандрівкою на Синевир. Більше було охочих побачити озеро. І саме воно стало моїм розчаруванням. 

photo: Evi

Я кілька разів захоплювалася Синевиром, мене вабила його суворість і лякала велич. І сьогодні Синевир прекрасний, він заглиблений у себе, весь у осінніх роздумах, а в його прозорості дерева малюють свою абстракцію. На жаль, озеро разюче зменшилося. А ще забагато неграмотної комерції навколо нього, озеро поглинуте байдужістю й меркантильним інтересами місцевих продавців зеленого й червоного меду.

Прогулянка на містичний і загадковий Сине вир залишила двоякі відчуття. І все одно – більше хороших.

photo: Evi

У Міжгірському районі також постав ведмежий реабілітаційний центр, де лікують і доглядають ведмедів, яких свого часу, до прикладу, викинули з цирку. І цим бурим і великим поталанило, адже тепер у них свобода серед гір, великі простори і дбайливі господарі. Це чудо – бачити, як клишоногі цілуються (!) на фоні панорам природи. Ведмеді залюбки позували на камеру, дивилися своїми маленькими оченятами безпосередньо в об’єктив і своїм настроєм показували, що готуються до щасливої сплячки у хорошому місці.

Одна з родзинок екскурсії – гастрономічна – ми куштували закарпатські наїдки в автентичній колибі. Ммм, банош, токан бограч, це смачно й ситно, а ще неабияк зігріває.

photo: Evi

У нашому маршруті була і спонтанність, адже водій запропонував податися у Колочаву, яка відома серед туристів, і яку дуже активну і якісно популяризують. Саме у Колочаві, серед гір, під відкритим небом розташувався надзвичайний музей села. Все виглядає дуже реалістично, наче ти у машині часу завітав у справжнє село. Навіть кінь тут пасеться. О, такий музей мені справді до вподоби, тут ви зануритеся в історію, колорит, традиції і звичаї. Музей оформили дуже креативно, а наповнений він не тільки тодішніми зразками архітектури, а й важливими деталями, текстами. Найбільше вражає вузькоколійка, автобуси й вагони, у яких розмістили експозиції історії Закарпаття. Всюди є спокуса зробити яскраву світлину на згадку: біля раритетного авто, в кафе з історичними експонатами, біля тодішніх вивісок – графічних доказів минувшини. 

Дуже насиченим видався день, а це ще один доказ, що у горах теж вирує життя, просто кожен має свободу обрати свій темп.

Шипіт і Гимба one more time

Скільки разів буваю на Міжгірщині, завжди шукаю нагоду потрапити на Шипіт. Звісно, каскади водоспаду Шипіт – унікальне явище природи, його must see у мандрівці горами. Нас лякали поганою дорогою, позаяк зараз її ремонтують, але навіть без гумових чобіт можна пройти й мінімально забруднитися. Шипіт поспілкувався з нами, гори йому підшіптували, а листя осипалося витонченим візерунком. Ми справді почули Шипіт, адже туристів зараз у горах обмаль і можна побути з природою наодинці.

photos: Evi

Опісля вилазки кортіло кави, відтак я вмовила подружку знов податися на Гимбу. Цього разу на горі були тільки працівники, які обслуговують підйомник, одна продавчиня домашніх смаколиків, творчі ідеологи «Сурії» і, може, двоє-троє туристів (це був понеділок, дощило). У кафе працювала нова зміна, грала вже інша, але також хороша музика, кошенята лащилися, а ми замовили брауні з пряною кавою, зручно вмостилися біля вікна, за яким барвисто-оксамитові текстури природи огорнулися у цупкий туман. І час знов зупинився, спілкування стало натхненнішим, а доречні хвильки паузи між ним набули свого змісту.

Поруч хтось читав, а хтось малював, хтось писав у щоденник, а хтось обирав щось у подарунок з органічної косметики, яку тут продають.

«Сурія» стала моєю улюбленою гірською локацією з теплом і атмосферою.

Замість P.S.

П’ятого дня ми виїжджали, сповнені натхнення до праці й справ. Звісно, я радо залишилася би ще на день-два. Бо гори не можуть бути нудними, міста – так, але гори ніколи. Особливо якщо поруч людина, з якою є розуміння і погляд в один бік.

Для себе я зрозуміла, що такий відпочинок ідеальний у багатьох сенсах. Садиба з господинею – це справжність, домашня їжа з душею, ну, і ціна розумна. Готелі у горах безликі для мене, невиправдано дорогі. У горах є атракції для світогляду й релаксу, серед яких екскурсії, чани, лазня. Гори дарують насичений відпочинок, наповнюють кожен куточок душі. Тут я є сама собою, а це вкрай важливо, якщо треба по-справжньому відпочити й розвантажити свідомість.

Осінь загалом стає улюбленою порою для мандрів, а в гори, то тим паче. І така тиша не пригнічує, а дозволяє почути себе і людину, яка поруч.